Спартанське життя моїх опонентів-комуністів справляло вражаючий ефект на їхніх адептів, які намагалися їх наслідувати, заражаючи один одного духом самозречення. … Що ж до нас – ми набирали серед своїх друзів або добровольців із профспілок, але всі вони хотіли вчасно потрапляти додому на вечерю, займатися своїми справами та ходити на побачення. З їхнього боку ми не бачили такого ентузіазму, такої самопосвяти, яка існувала з комуністичного боку – один їхній ентузіаст був вартих трьох або чотирьох наших добровольців. Пам’ятаю, я дуже засмучувався, коли думав про подальші наслідки такого різного ставлення до ідейної роботи. Тоді я не розумів, що діяти в революційному запалі довго – неможливо, що він ось-ось мав згаснути. Врешті-решт, усі вони мали якось жити, якось утримувати свої родини, а їхнім родинам були потрібні гроші, домівки, медичне обслуговування, відпустки та інші гарні речі, які існують у житті…
Я зауважив пізніше, що коли вони розставались з ідеєю комунізму, то часто з великою жадобою накидались на життя, ніби прагнучи компенсувати довгі місяці відмови від нього. Здавалось, у них було відчуття, що найкращі роки їхнього життя вкрадено, і вони мають компенсувати те, що втратили.
Немає коментарів:
Дописати коментар