Широкі кроки до неба

Щоб потрапити до неба треба не так багато – вірити, любити, жити, але і не так мало, бо віра, любов і життя – речі, які є небанальними і мають багато вимірів.

Наприклад, любов через добровільні відречення та страждання. Її часто вписують в розуміння посту. Себто вчинку, який містить скромний героїзм заради нескромного, але великого Царства.

Щоб дослідити ставлення людей до різного роду проявів скромного пісного героїзму, або того, що люди називають постом, запитала в людей про їхнє ставлення до так популярного у наші дні посту від інтернету.

Ну, сказали, що якщо потрібен піст – ось до вашої уваги обмеження – відмовляються на кілька тижнів від соціальних мереж і ігнорують будь-якого роду інтернет спілкування.

Питання, яке задала на своїй сторінці в Фейсбуку (дослівно):

«Э така модна фішка - називається піст від інтернету. Слухайте, а ви пробували брати, наприклад, піст від ключів від квартири - типу нашо вони - хай сусід на цьому тижні закриває двері - якась єрунда відволікає тебе по дорозі на роботу? Або піст від домашніх тапочок - хожу в носках замість них - зростаю в набожності. Або піст від виделок - їм ложкою, набуваю святості. Або ще багато таких постів буває. Піст від тролейбуса - їду трамваєм - це так по-християнськи, вже німби навіть ростуть :)))»

Люди у коментарях переважно розповідали, що цілком реальним вважають такого роду піст, бо мовляв, вільний від інтернету час можуть використати на молитву, читання, навчання тощо.

Ось кілька цитат з відповідей читачів під публікацією:

«Я брала (такий піст) , не користувалася інетом. Круто )», - пише Валентина

«Піст від інтернету ( фейсбуку) дуже навіть корисна річ, особливо від інтернет-залежних, та й і для всіх: з'являється більше часу, зокрема, на молитву, корисні справи, читаєш менше негативних новин, а, відповідно, стаєш спокійнішою і т.д., і мова йде не так про святість як про самовдосконалення і тренування сили волі», - доповнює Ольга.

«Я такой пост периодически практикую, когда чувствую, что инет затягивает. Тапочки и вилки - это просто необходимость. А интернет - это частично необходимость, а частично искушение(как и ТВ). Дело не в том, чтоб постоянно молиться, а в том, чтоб уделять время важным вещам(время, которое инет ворует), в том числе и молитве. И не быть зависимым, т. к. уж очень он может затягивать», - пише Євгенія.

«Сколько ты времени в интернете проводишь по делу? Общаясь с друзьями и по работе, а сколько времени уходит на сёрфинг чего-то интересного, новостей, фоток знакомых? Я как-то просто ограничил себя-в день не более 30 мин интернета, успеешь всем ответить и все решить, остальное-это уже бесцельный сёрфинг-т.е. не употребление во благо, а злоупотребление, высвободившеееся время направить на молитву и чтение Библии. Чем не пост?», - доповнює попередніх учасників обговорення Ілля.

Моїми аргументами в обговоренні, якими я намагалася утвердити своє враження, що відмова від інтернету є не зовсім постом було:

1.     Що соціальні мережі є передовсім майданчиком для спілкування з людьми і, як у будь-яких відносинах, якщо ти їх сприймаєш всерйоз, не може бути особливою чеснотою чи заслугою людини той факт, що вона з кимось припиняє спілкування.

Наприклад, якщо я припиняю спілкування з батьками, щоб робити якісь свої справи, то це важко назвати постом, або якщо я відмовляюся від зустрічі з тим чи іншим середовищем, зі своїм другом, то це не є постом, а просто способом відпочити один від одного, змінити середовища.

2.     Обмеження у часі на спілкування (скажімо, не 20 хвилин, а 2-3) – це є іншою формою і якістю спілкування. Бо коли твій друг хоче з тобою чимось поділитися, а ти кажеш: «Вибач, в мене на тебе лише дві хвилини», а друг насправді має потребу в підтримці, різного роду комунікації, то тут треба подумати, чи це чеснота чи може гріх, коли ти ігноруєш іншу особу і вважаєш її потребу менш важливою за свої набожні постанови.

3.     Якщо розглядати питання залежності, то людина, яка її має, потребує терапії. Але якщо ти робиш терапію – це не піст, а лікувальні заходи. Так само, якби в тебе була алергія на яблука і ти перестаєш їх їсти – то який це піст – це курс  лікування. І жодної набожності в цьому немає.

4.     Також відмову від інтернету я назвала банальним тайм-менеджментом. Подібно, як похід до перукарні. Якщо я знаю, що мені пасує зачіска певної довжини, я ходжу до перукаря раз на місяць чи на рік – кому як.

Хтось може погодитись з моїми тезами, а хтось ні.

Але у підсумку мені хотілося б сказати про широкі кроки до неба, які прагне робити кожен християнин, який вдається до посту, робить добрі справи чи служить іншим.

Думаю, важливо розрізняти, що я роблю просто тому, що я людина і де я роблю героїчні вчинки, до яких закликає святість.

Бо можна вішати собі погони за досягнення, наприклад, коли мамуся навчила казати людям «Добрий день!», чистити зуби, коли встаємо вранці, коли ідемо до людей, витирати взуття на порозі хати. А можна не помічати, що, скажімо, в той момент, коли робимо щось важливе, героїчне, всі небеса за нас радіють і кажуть, щоб продовжували. 

Можна списати собі за покутній героїзм небажання говорити з кимось по телефону чи в соцмережах, але не помітити, що коли не хотіли, але пробачили комусь провину, зробили щось насправді в цьому житті вартісне.

Для когось і прощення є справою простою. Але йдеться зараз про те, щоб не вдаватися до такого інвалідського християнства, коли я сміливо розкидаюся людьми наліво і направо, бо вони не входять у графік моїх соцмережевих настанов, а, натомість, червонію сам перед собою і вважаю себе нікчемою, бо вважаю своєю зайвою слабкістю обіймати того, хто вчинив мені якесь лихо,

Бо ж коли він прийшов, моя слабкодухість, ой, леле, знову не дозволила дати в морду, а лише спровокувала обійняти. Зі своєю «слабкодухістю» можемо боротися терапією, тренінгами з підвищення самооцінки, ще іншими засобами. Тим часом гордитися успіхом блокування сторінки в інтернеті.

А тепер про інтернет.

Бо серед запитань справді уточнювали, чи, бува, можу я уявити своє життя без інтернету.

Моя відповідь: Так, напевно, можу. Але крім цього я б дуже хотіла, щоб моє якісне спілкування служило комунікації з друзями, допомагало мені пізнавати своїх колег, просто бути з іншими людьми. Та й про «Сіль землі». Не стверджую, що кожен християнин зобов’язаний бути сіллю саме в соцмережах. Але я хотіла б, щоб та радість і щедрість Бога так само не ховалася у затінках моєї кухні, але щоб була і в світі.

Останнім часом я переживаю багато милих хвилин, коли переживаю радість, мир, захоплення. Це ж прикольно ними поділитися і перед Різдвом і перед Великоднем і без свят. А коли мені сумно, то я теж пишу друзям, що мені сумно, а вони підтримують і радять. Кльово, що ця маленька коробочка служила мені і в важкі часи.

Недавно мій директор сказав цікаве твердження, що соцмережі – це не засіб, а простір. Простір, де є люди, де збираються друзі, перебуває суспільство. Хіба, може, варто навчитись бути добрими, щирими, справжніми і в соцмережах і поза їхніми межами. Тоді і це служитиме, думаю, святості.

Хто не згоден, спробуйте в іншому мене переконати.

З любов’ю, Я ;)

І привіт закордонним сусідам!!! Теж лю.