Про дітей і патріотизм

Дуже популярно в соціальних мережах розміщувати фото дітей на фоні патріотичних лозунгів про готовність любити свій край, неньку-землю, ролики, де діти розказують патріотичні вірші та співають про край. 

Це, напевно, виглядає симпатично. Ну бо там, де є діти, завжди симпатично. Діти, як правило, оптимістичні, прості, наївні. Вони люблять копіювати своїх батьків і все з ними, здається добре.

Але чим ці діти відрізняються від тих дітей, які жили у комуністичну епоху. От я була комуністичним дитям. У мене навіть день народження співпав практично з днем народження Володимира Ілліча і у молодших класах я на свій день народження традиційно мала подарунок – стояти біля монумента Леніну в школі. Бо на день народження був звичай приходити в білому фартушку, а коли в клас приходили завучі в пошуках дитини під постамент Леніна в день його народження – я була чудовим персонажем – відмінниця, в білому фартушку і з бантами. Ну, постояла я так кілька років, потім влада змінилась, традиції перекупили і моя історія з святами Леніна пішла у небуття. Я не сумніваюсь, якби мені тоді біля того постаменту сказали якогось вірша про Леніна розказати, то теж, якщо невеликий, легко за якусь годинку-пів відтворила.

Я про що. Я про те, що радіти тому, що сьогодні дитина розказує патріотичні вірші і стоїть у вишиванці можна, звичайно, але толку відносно мало. Толк буде, якщо ця дитина, коли виросте, свідомо буде бачити, що та країна, в якій вона росте – це щось справді цінне. І не тому, що так вчителька сказала. Бо вчительки нам багато чого в житті казали, чи хіба всі ми живемо за тими радами. А тому, що вона бачить тут щось таке, що чіпляє її серце. Там, де ця дитина почуває себе так, як ніде в світі.

Я тут у Вінниці дивлюсь патріотичний вінницький телевізор. От телеканали, які мали б брати мене за душу, бо це місто, де я народилась. А чому не беруть? – а хто їх зна. Не беруть і все. Може, тому, що якось те, що я там бачу і те, чим живу, це абсолютно якісь два різні світи. А наші діти теж дивляться ці телеканали і живуть в таких містах, як Вінниця. І чогось їх тут ніщо не торкає. Або мало що торкає. Я недавно, в Києві, правда, болтала з одною дівчинкою, яка виїздила навчатися в Канаду. Ну, питаю, повернешся? Вона каже, якщо вийде, то не повернусь. А чому, питаю. Ну, бо кому я тут треба – тут і так людей багато. От приблизно так. Хоча не так уже і багато, бо населення зменшується в країні – люди вмирають, виїжджають і менше народжуються. Але таке відчуття, що нас забагато. От я думаю, що патріотизм прививається по-чесному, коли людина почуває, що їй тут є місце і вона є одна з тих, які важливі. Можна, звичайно, сварити людей чи хвалити за те, що вони тут або там. Але є така правда, що і тут і там (за межами українського кордону) людина, якій вдома є місце, почувається значно краще і приносить значно більше користі, бо вона впевнена у своїх силах, вона не раб і готова займати конкурентні, а не рабські позиції.

Щоб не виглядати безглуздо-багатослівною, я назву приклад свідомого патріотизму – це люди в Києво-Могилянській академії, які дозволили нашим студентам отримувати дипломи, які визнають і тут і закордоном. Бо вони дають вибір і можливості. Бо навіть якщо та людина виїздить з України, то виїздить достойно. Ще один приклад насправді патріотів – це люди, які усиновлюють дітей. Ось цих дітей, які зайві в своїй країні, але які показують цим дітям, що ми крутіші за тих закордонних дядь і тьоть, які лише думають про усиновлення, а ми беремо і даємо дім. Про премію Яцека сьогодні чула. Ця людина далеко за межами України, а на цьому тижні повернулась до Вінниці дівчинка, яка отримала премію Яцека за перемогу в конкурсі української мови. Але ж такі «яцеки» в Україні теж є. Вони можуть відзначати і дорослих. Наприклад, зріз 30-ти літніх. Конкурс на знання української мови посеред людей, яких минуло комуністичне школярство. Чи навпаки серед тих, кого не минуло, кому 40, але хто не викладач мови, не має філологічної освіти, а просто знає мову. Думаю, це патріотично.Ще одна моя колега з Австрії організувала візит українців на їхні навчальні бази. Колежанка переїхала з Києва після політехніки робити проекти з енергозберігаючих технологій. Так от - тепер завдяки їй трохи українців дізналися, що там в них можна запозичити і привезти в Україну. Вона шукала і знайшла спонсорів для поїздки посеред місцевих науковців і представників бізнесу. Думаю, дуже патріотично.

Тому нічого не маю проти вишиванок. Але я свою вишиванку не знаю поки куди вдягнути. Маю таку, скромненьку. Просто, хіба, на прогулянку якусь влітку, на чайчик. Але не думаю, що це має бути чимось таким, щоб всі фотографували і постили. Бо від того моє життя не зміниться в вишиванці я чи ні.