Думаю, він за мною трошки скучив – мій блог. Здається, останніми місяцями мій творчий світ якийсь зовсім чистий. А життя – з нової сторінки. І свідомість не здатна до мислення. Ні до чого майже не здатна.
Це я зараз не про тексти в своїх сюжетах. Хоча й вони бажали б кращого.
У серпні, коли поїхала до Польщі, мала аж цілих два тижні, щоб задуматись, на що марную своє життя. Чи не марную – а страчую. Може, героїчно страчую, щоб досягти якихось цілей, які може змінять людське буття. Цілей, які будуть моїми перемогами, а я побачу, що світ стане хоч трохи кращим. А може, й ні… А, може, й справді – стане?..
І, якраз, над цим «може й ні…» розважаю останні два місяці.
Бо як я можу змінити світ, та ще й зробити його кращим, якщо сама не знаю, чи не хочу знати, чи не маю часу, щоб пізнати, у чому його(тобто світова) справжня краса. Що можеш іншим дати, якщо сам не знаєш, де те вартісне взяти.
Останнім часом не відриваю очей від вражень, які дають мені люди. Вони ганяють на роботу, вони змагаються за якісь речі. Вони – прекрасні. Вони красиві. А я так рідко помічаю навколо цю красу життя. Сьогодні один колега суворо відповів на сказане мною в його бік слово. Просто хотілось хоч якось звернути його увагу і вибити із рутини життя. То була відповідь-усмішка чи відповідь-сарказм чи відповідь-суворість. Я не знаю. Але йшла додому і думала, що саме у цій відповіді справжній смак життя. Бо в ній є характер людини. В таких дрібних і малопомітних обставинах. Коли є контакт.
Справжнє життя – це не просто якість справи заради грошей. Чи заради ефемерного росту. Чи банально справи заради справ. Навіть якщо це дуже гігантські справи. Життя – це коли є ти і я. Коли хлопець, який вбивається, як і ти, в переповнений транспорт і питає з усмішкою: «В мене тут сумочка – я Вам не заважаю» А ти дивишся і думаєш: «Шкода, що не заважає, бо можна було б проявити солідарність… :) » Чи бабуся. Випадково зачинила на вулиці її кота. Кіт тікав від дощу – а я – хлоп – і собі погналась. Ввечері йду – бабця тримає у жмені котика – і каже – ооо – він сьогодні постраждав. «Вибачте», кажу, а вона всміхається: «та нічого, ви, молодь, дуже втомляєтесь. Хай будуть винагороджені твої старання…». Ще в мене є один новий друг – вірменський дядя. Я щодня купую в нього киш-миш і помідори. І ще часом баклажани. А він завжди робить знижку і усміхається. Про нього вже багато всім розказувала. Але ж класно. Ну – класно ж, що в людини є життя.
І ще. Про сьогодні. Їхала з водієм в машині. А в нього співав шансон чи не шансон, а майже. Я загалом, не слухаю шансон, тому не зовсім знаюсь. Але цього разу зачепила думку одна фраза. І так зачепила, що довго їхали, об’їжджаючи пробки, а вона все не залишала. «Войны, войны ни при чем, лишь бы выйти на крыльцо, и вдохнуть свободу…» Вдохнуть! Свободу!!!
Така вона – моя свобода – що бачу – про те кажу, якими словами хочу, такими пишу, як думаю, в такому порядку закручую речення. І ніхто мені тут не редактор. Бо це мій власний блог. І моє життєве спілкування. А кому не цікаво – хай не читає. Ми ж вільними людьми живемо :)
Цілую усіх однодумців і обіцяю велику кльову цукерку тому, з ким зустрінусь на найближчу бесіду за чаєм. Не знаю хто і коли саме це буде і в якій чає-кав’ярні. Але дуже хочеться примножувати радість. Бо заради і тільки заради цього жити і варто. Отакот. :)
Немає коментарів:
Дописати коментар