Яков Кротов. Об истине и господстве

З ефіру Радіо «Марія» в гостях у ведучого Сергія Іваницького

Чим особливий мій майже рік роботи в Католицькому Медіа-Центрі

Уже кілька тижнів, як пішла з КМЦ і збираюся написати цей міні-звіт. 

Не можу в заголовку сказати, що для мене це рік «неймовірний» чи «мегацікавий». Рік, як рік. Напевно, були речі набагато в професійному плані цікавіші. Але, думаю, той факт, що я там була, був корисним і для мене, і, сподіваюсь, для цієї церковної структури. І розкажу чому.

1. Перше – я мала можливість познайомитися з єпископами і священиками, які мають різні харизми в католицькій церкві. Думаю, це корисно бачити в своєму регіоні трошки ширшу картинку, аніж навчили в своїй парафії чи у власному колі спілкування.

2. Окрім того, в період після виборів, коли іде війна, а наші телеканали переживають дуже швидкі і неочікувані часом зміни, мені було важко до кінця зрозуміти, де сьогодні є правда, про що необхідно почути, дізнатися глядачеві.  Цей шлях – говорити про віру і любов – має більшу передбачуваність позитивних наслідків.

3. Наступне – впродовж кількох останніх років я мріяла втілити в життя промо-справи, боюсь назвати це голосно проектами, але мені хотілось випробувати ці технології на міцність. Для свого особистого блогу не хотіла це робити, бо акції чийогось імені переважно сприймаються зневажливо. Та й навіщо.

Зрештою, за згоди керівництва КМЦ зробили зимовий конкурс новорічно-різдвяних історій «Почну новий рік молитвою». З призами від Медіа-Центру, добрими словами.

Ця акція, так би мовити, народилась, трохи раніше. З політичних причин. Вірніше не мала політичного характеру, але внаслідок політичних подій. Коли працювала на каналі ТВі знімала сюжет про людей, які не бажають в ніч на Новий рік дивитися промову Президента Януковича. З різних причин. Я кілька днів носилась з цією темою і думала: ну так, ми принесли з радянських часів традицію бухати під ялинкою і слухати президента. І так воно з року в рік. А що ж тоді робити, якщо не бухати? Ну і вирішила запросити людей до молитви. Тоді до групи в соцмережах приєдналося трохи людей, але не багато. Більшість писали у перший день Нового року – мовляв, а чому не організувалися раніше, не зробили ширше. Цього року, коли акція мала частину, так би мовити, другу, я не говорила про жодні причини чи політику. Але виключно про молитву. Ну і коли презентувала свою ідею КМЦ, теж не згадувала про жодну політичну історію. Бо, може б і не погодились, не знаю. Але, зрештою, люди відгукнулися на заклик молитися, до групи приєдналося багато людей, разом із представниками телеканалу EWTN та Радіо «Марія» – людьми молитви, проголосували  за переможців конкурсу історій. Сподіваюся, традиція молитви у перші дні нового року житиме і процвітатиме.

Цікавим для мене експериментом було використання для акції «Почну рік молитвою» онлайн-іграшки «Елочка-2015». Я не ігроман, але способом експерименту навіть за допомогою такої забавки залучила трохи людей до акції.

Ще одну пригоду разом з друзями з Білорусі зробили в час Великого Посту. У різних соцмережах українською, російською, англійською мовами писали про піст, ділилися цікавими роздумами. Думаю, коли робиш щось спільно, це дуже цікаво.

4. Я змогла відкрити деякі свої харизми. Вони не дуже відповідали потребам КМЦ, але є цінними для моєї наступної діяльності. Наприклад, мобільність у співпраці з іншими людьми. Зазвичай у волонтерство важко залучити людей, які працюють у престижних компаніях і мають авторитетні роботи – хоча б тому, що бояться, що не впораються з основними завданнями в місці праці, не люблять комусь наобіцяти, а потім виправдовуватись, що не можуть вкластися в графіки тощо. І ось я втрапила точно у цю аудиторію своїми пропозиціями про спільні справи, оскільки пропонувала їм робити це недовго – півтора-два місяці. За такий час ми встигали ефективно попрацювати, отримати нові навики в здійсненні он-лайн проектів і не набриднути одне одному. Думаю, оце відчуття завершеності мотивує мене до наступних справ уже з іншими людьми і допомагає знайти друзів.

5. Співпраця з католицьким проектом допомогла мені врешті зустрітися з католицькими журналістами. Я збиралась зробити це кілька років і ініціатива єпископа і керівництва КМЦ організувати з’їзд для колег була, напевно, корисною.

Залишитись надовго в подібного роду організації мені не дали кілька моїх особливостей: це що я все ж таки почуваю себе світським телевізійником, а не консультантом з питань куди пішов і кому що сказав Папа і його кардинали. При всій повазі до ієрархії, мені це не цікаво. Це як в школі урок хімії – він може і корисний, але я не особливо про нього мрію. Мені пощастило досі працювати з інформацією, яка викликає в мені живий інтерес. Навіть розповіді про американських бабів, які брали участь в талант-шоу, а тепер позують для українських фотографів мені цікавіші, ніж поважні навчання. Ну бо там можна подумати, подивитися в метро на наших, перепрошую, бабів, порівняти, в чому вони ходять. Ну а які почуття і думки може викликати чергова промова кардиналів, що типу як одружуєтесь, то робіть те-то. Ну, хіба я одружуюсь? Може колись і зацікавлюсь. Але я знаю, що є у кардинальських новин своя аудиторія, є люди, які всі ті справи люблять, вивчають, аналізують – от не буду перебивати в них хліб.

Краще як робити щось, то чесно.

Думаю, світським журналістам типу мене варто отримувати подібного роду досвід у структурах своїх церков – православних, католицьких, протестантських – хто звідки. Може, не на довго, але приходити, попрацювати, поділитися своїм досвідом, отримати церковний. Ми ж ходимо на курси з підвищення кваліфікації.

До слова, про курси – поки була в КМЦ, пройшла курси з Піару і Фінансового менеджменту, записалась на заняття про стрес, вже довчилася пізніше – просто графік роботи, який близький до того, який вказаний в українському законодавстві, дозволяє забезпечити собі невеликі можливості навчання назовні.

Також, поки працювала, понапридумувала собі деякі ідеї. В КМЦ не вдалося їх втілити, бо найважливіше, що зараз потребують подібні структури трохи прокачує (це я про гроші), ну, це тому, що люди, які керують такими проектами, не вважають, що це найважливіше. Перебір ідейності над реальністю людського споживацтва – це хвороба не лише церковних медіа.

Отака історія. Місце, де багато молитви, ідейності, трохи релігійності, трохи актуальності. Сподіваюсь, я не нашкодила цьому медійному  проекту, який є можливим завдяки тому, що Україна є незалежною і вільною від атеїстичного гніту. Ну і Слава Богу.   

О христианской «нормальности»: мой замечательно-неправильный характер

Вот уже несколько месяцев думаю, в какие слова вложить эту тему, которая мне показалась важной. О людях, и о характере. А также об их взаимодействии в кругу христиан, и христиан, которые выходят за пределы привычного для них сообщества. Ну вот, да, речь пойдет о вменяемости.

Пишу на русском, поскольку мой блог имеет международный трафик, а мне хотелось бы, чтобы почитать захотелось многим.

Я воспитывалась в семье, где не было христианских примочек типа «братья и сестры», «жизни по-благодати», подчинения по Писанию, и тому подобного. В моей семье не матерились при детях, в общем то, назидали и вдохновляли вести человеческий образ жизни – уважать старших, говорить «Спасибо», не обижать слабых и сочувствовать бедствующим. То же самое школа – школа как школа, с интеллигентными учителями и наилучшими пожеланиями. Но вот когда я стала взрослой, и начала попадать так сказать «в тесные христианские круга», в некоторых из них я начала себя чувствовать мягко говоря, некомфортно.

Вот не знаю почему, но есть люди – церковные, верующие, активные, с которыми мне прекрасно, которых я могу слушать днями и годами, к которым всегда хочется прискакать. А случается, что вот попадаешь куда-то, и тебе словно перекрыли кислород. Вот так у них все правильно и торжественно, что прямо тошно. И сразу хочется собрать оттуда свои чемоданы – и сразу на окружную, или в бар, или еще не знаю куда ходят наиболее непутящие девушки )).

Думаю, вот много тысяч лет назад был создан человек. Тот который Адам и Ева. А у него был характер. Обычный человеческий. И этот характер был предназначен для рая. То есть для комфортного пребывания в реалиях жизни рая. Он себе жил. Муж жену любил, жена мужа. Ели они че там было у них на деревьях. Ходили со зверушками.

Но потом у них произошла деформация. Ну – где-то начали врать, где-то убивать, где-то шляться. И непонятно чем заниматься. В общем. Это одна деформация. А вторая деформация – это от реалий, в которых они находятся. Например, когда слишком много чего-то, кто-то начинает зажираться, кто-то ни во что не верить и так далее.

Но вот христиане, которые такие ревные и «аллилуйные» (в смысле того, что в третьем абзаце), которые такие борцы за свои принципы и понятия – они, мягко говоря, тоже деформированы. Ну, потому что, куда это годится, например, взять и стукнуть по голове ребенка за то что он во время совместной молитвы церкви вдруг начал болтать и шуметь. Ну, он еще не деформирован правилами, его окрестили, как бы он свободен от первородного греха и чувствует себя как в раю. И ему в 4 года отроду охота бегать, прыгать. Короче, делать, все, чем бы занимались его предки в раю. А тут на тебе – ограничения. Но это такая, маленькая деформация (наверное, полезная, кто знает) родителя.

Но есть еще другая деформация. Например, человек пил-курил-валялся, потом окрестился и стал служителем, священником, важным участником церкви. Но все его окружение ему говорило – ты че, дурак, а некоторые даже бранили, и может даже выгнали из-за этого с работы – ведь разная бывает работа. Ну и все вроде и ничего. И работа появилась более полезная обществу, и человек перестал пить-курить-валяться. Но вот эта деформация по поводу враждебного прежнего мира, всякого рода воинственности, осталась. И теперь этот человек изо всех сил оберегает свою чистоту и непорочность, и сражается за великую, может и гениальную миссию. И Слава Богу за него. Честно. Только вот я тут причем? Потому что, когда попадаешь в такую тусовку с их позитивной деформацией,  вот мама караул. Но и главное, непонятно – потому что есть люди, которые туда приходят и прекрасно уживаются. Не то, что некоторые, типа меня.

Я хочу сказать о том, что все мы жертвы выхода из рая. Кто от собственной несовершенности и нераскаянности, кто от недовольства реформа-деформаторами, но не понятно, стоит ли нам терпеть друг-друга.

Недавно была с одними друзьями, или скорее коллегами католиками, которые пили пиво. Ну и не знаю, планировали они со мной это пиво разделять, или нет, но задержались мы на таком пиве. Я вообще не люблю пиво. Не потому, что католичка, а потому что ну оно мне не очень. Если бы вино, мартини, то да. А пиво – фу, не оч. Но вот эти люди с пивом мне почему-то приятней, да и пива выпить с ним было охота. Ну, видно, потому, что у нас совпадает угол деформации. Как то так.

Но вообще мне бы хотелось почитать исследование какое-нибудь о христианской деформации.

Христос Воскрес!!!

Напомню, что жду не дождусь издания своей книги, где много пишу о молитве «Пусть радость ваша будет совершенной». Ух, ну вот верю, что она приведет к реформации деформаций. И все у нас получится.